Володимир Малик

Століття минає, як у Новосілках Бишівського району Київської області, 21 лютого 1921 року у селянській родині Сиченка Кирила Пилиповича і Сиченко (Дженджери) Мотрони Василівни народився хлопчик, якому судилося стати відомим українським письменником – Володимиром Кириловичем Маликом.

З нагоди 100-річчя славетного земляка – поета, письменника і справжнього патріота планується ряд заходів в Новосілківській ЗОШ І-ІІІ ступенів, в селі Новосілки та за його межами.

 «Мені пощастило народитися і вирости на берегах Ірпеня, найкращої у той далекий час річки у світі. Я потім багато, дуже багато бачив річок і вдома, на Україні, і в чужих краях, але кращої не зустрічав. Тиха. Чиста, з глибокими ямами та піщаними переломами, вона все літо цвіла жовтим лататтям та білими ліліями. А які високі очерети росли понад нею, які тінисті верби! Широкий – на кілометр – луг шумів луговими квітами, сіном, верболозом, а за ним – на тому боці – темно-зеленою стіною стояв предковічний бір. А в ньому ягід, горіхів, грибів – море!» – так про Новосілківський край і рідну річку Ірпінь писав Володимир Кирилович Малик. Саме тут пройшло його босоноге дитинство. Саме звідси він вирушав, начитавшись пригодницьких книжок, у мандри до далекої Африки. В Новосілках він починав любити і творити у своїй уяві зачарований і такий гіркий у повсякденних турботах людський світ. В 12 років малий хлопець вже добре знав, що таке голод і теплий окраєць хліба, що спасає життя. Написав в ті непрості часи оповідання, яке читали в сільському клубі і люди плакали від картин, змальованих у ньому. Після виклику до голови колгоспу, батько сказав синові: «Припиняй цю писанину, я не поїду через тебе на Соловки…». З того часу в пам’яті хлопця засіла тривога за долю рідного краю і українського люду. Він тоді замислив пробудити в українцях почуття гордості за свою героїчну історію, їх незламність у боротьбі з чужинцями. А коли подивився фільм про Тараса Трясила, який демонстрували у селі колгоспникам працівники київської кіностудії, то й зовсім заглибився в історичне минуле… Одного суботнього вечора учень 6 класу Володя Сиченко читав переповненій аудиторії своє перше оповідання про Івана Гайового, командира кінного партизанського загону, який залишив Симон Петлюра в тилу ворожих військ. Про Гайового, як і про отаманів Голубенка, Богатиренка і Кірсенка, ходило на Поірпінні та Придунав’ї багато легенд. Івана любили як патріота і героя. Оповідання всім сподобалося. А наш земляк, колишній уповноважений Симона Петлюри по організації військових частин до Української народної армії Петро Тимошенко, привселюдно розцілував і благословив юного автора.

Ровесниця, шкільна товаришка Володимира Малика, Петенко Віра Юхимівна (колишня вчителька Новосілківської школи), згадувала: «Володимир був старший за нас на 2 роки і в навчанні йшов на 2 класи вперед та ще й навчався на «дуже добре» (так у той час оцінювали відмінників навчання), тому ми поважали й прислухались до нього. Худорлявий, височенький, задумливий, з добрими світлими очима – таким запам’ятався. Пас корову тільки з книжкою. І книги: «Робінзон Крузо», «Шхуна Колумб», «Таємничий острів», «Втрачений світ» – будили в ньому та друзях бажання відчути себе героями, подорожувати у незвідане. У той час великим дивом було побачити паровоз, трактор, літак, машину, німе кіно… Першою була подорож на Васильків, щоб побачити паровоз (це більше 15 км в один бік). Туди йшли ватагою, грались, веселились. Дійшли. Паровоз і потяг побачили, та додому ледь дістались, бо стомились і дуже хотілось їсти. Та ще й дома «мандрівникам» дісталось. Вдруге зібрались побачити «Зміїні вогні», але під селом Грузьке перехопили дорослі. І, нарешті, вирішили підготуватись «ґрунтовно» до третьої подорожі. Володя Сиченко розробив «маршрут». Човном по Ірпені (човен «прихватизували» в сусіда Івана Козла) потрапити до Дніпра, з Дніпра в Чорне море, а потім у Середземне. І таким чином через річку Ніл досягти екватора Африки. Отож, мали з собою пшоно, сало, хліб, сіль, сірники. Але вже під «Лисовкою», урочищем над Ірпенем за 2-3 кілометри від села, «мандрівників» перехопили односельчани. Кожний «мандрівник» одержав у нагороду, хто пасок нижче спини, хто відстояв голими коліньми на гречці, хто пробував лозину по м’якому місцю…

Навколо Володі Сиченка, Володі Романченка, Павлика Тимошенка – відмінників-однокласників – об’єднувалися інші ровесники, і під керівництвом Сухаревського В.М., учителя фізики та малювання, виготовляли стенди з малюнками тварин, будівель, квітів, літаків. Виготовляли також макети вулиць села з хатками та електричними стовпами, на яких якимось чином спалахували вогники. Виготовили одномісний фанерний автомобіль, що рухався, мав педалі та кермо. Навіть каталися на ньому з «Кравцьової» гірки, що поряд зі школою.

Був тоді у селі струнний оркестр і співочий гурток. Першим запівалом був Володя Сиченко (Малик). «Де Володя, там і пісня, – жартували раніше, – бо виспівав собі дружину Галю, полюбивши пісню «Постій, дівко, постій, Галю». Ці спогади Віри Юхимівни проливають світло на те, звідки у майбутнього письменника зародилась така палка любов до рідного краю, до України…  

Як писав сам Володимир Кирилович: «З 1928 по 1935 рік я навчався у Новосілківській семирічній школі, в 1938 році закінчив Ясногородську середню школу, а 1950 – Київський університет ім. Тараса Шевченка».

Особливе місце в житті письменника займає період перед війною, адже він у цей час написав багато віршів, датованих 1938-1941 роками, які ввійшли пізніше до збірки поезій «Червоні маки».  Серед них – «Сльоза», «Вечір над річкою…», «Ясир», «Журавка», «Вечір», «Мати», «На полустанку», «Весна», написані у рідному селі Новосілки та під час навчання у Києві. Хоч Володимир Малик не вважав себе поетом, але його друзі, яким полюбилася його творчість, надихнули юного автора до написання нових поезій. Перші вірші Володимира Малика були надруковані в журналі «Молодий більшовик» (нині «Дніпро»), що його редагував Андрій Малишко.  І хоч всі вірші не були надруковані до війни, але поетичні твори він писав і в далекій Німеччині, куди закинула його доля.

1941 року Володимир Малик навчався на третьому курсі філологічного факультету Київського університету, склавши 23 червня літню сесію. А вже 30 у складі студентського батальйону вирушив копати протитанкові рови в Білогородці. 5 липня Володимир Кирилович у групі десяти студентів був відібраний військовим комісаріатом для виконання спецзавдання. Хлопців привезли до напівзруйнованого ДЗОТУ в Тарасівці та наказали за три дні навести там порядок. 8 липня Володимира Малика в Тарасівці знайшов батько і забрав додому в Новосілки. Проте вже 10 липня Володимир Кирилович знову пішов на Київ. У серпні 1941 року на потягу поїхав до Харкова. Копаючи окопи в районі міста Люботина, потрапив під бомбардування й отримав поранення у праву ногу та ліве плече. Вперше смерть пройшла поруч з письменником. У найближчому селі акушерка зробила перев’язку. Коли зміг ходити, повернувся до Харкова. У Харкові Володимир Малик перебував до початку листопада, а потім з товаришами вирішив йти пішки на Київ. У с. Новаки за 5 км від Лубен його нагодувала невідома жінка. Добравшись до Києва, Володимир ночував у ямі поблизу Дніпра при 20 градусному морозі. Вдруге смерть була поруч з Володимиром Маликом. Під’їхав на автомобілі до с. Мила. До рідних Новосілок залишалося 20 кілометрів. Коли сонце сідало, Володимир Малик прийшов на рідне подвір’я. Повернення додому відібрало у нього всі сили. Кілька днів він не міг піднятися з ліжка. Виходити на вулицю Володимир почав лише через кілька місяців.

У лютому 1942 року в Новосілках розпочалася мобілізація на роботи до Німеччини. Жертвуючи собою, послухавши матір, Володимир Малик їде замість молодшого брата Михайла до ворожої країни. Кінцевою зупинкою було місто Ерфрут. Володимир разом з іншими полоненими перебував у трудових таборах міст Гота, Заалека. Останнє місто роботи було якраз місто Заалек, де він працював пекарем. А 12 квітня 1945 року місто було визволене американськими військами. Наприкінці травня 1945 року Володимир Малик був перевезений з американської зони у радянську,  у місто  Мейсен. Після перебування у фільтраційних таборах  Володимиру Малику був виписаний бланк, з яким він міг повернутися додому. 9 жовтня Володимир Кирилович знову зайшов до батьківського подвір’я. Так для нього закінчилася Друга світова війна.

В.К. Малик писав: «Народ, який не знає своєї історії, не може називатися народом. Це просто населення. Та, власне, до недавнього часу нас так і називали: населення України, зверталися до населення України. Термін «український народ» намагалися обійти, вживати якомога рідше. Правдива історія була під сімома замками. Нині постало питання про те, щоб відродити національну свідомість нашого народу. Найкоротший шлях до цього – розповісти правду про нього, його минуле, ознайомити його з документами, писемними та іншими історичними джерелами». Ці слова є своєрідним заповітом для кожного вчителя історії та й не лише вчителів, а всіх, хто не байдужий до майбутнього своїх дітей. Щасливе майбутнє можливе лише у своїй хаті,своїй сім’ї, своїй державі. Володимир Кирилович з усіх своїх творів особливо цінував казки-легенди для молодших читачів: «Журавлі-журавлики» (1957), «Чарівний перстень»  (1959), «Месник із лісу»(1962), «Воєвода Дмитро», «Микита Кожум’яка», «Червона троянда» (1963). Творчим успіхом письменника, як він сам визнавав, є тетралогія «Таємний посол»: «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана»(1969), «Чорний вершник»(1976), «Шовковий шнурок» (1977). Добрим доробком були історичні романи «Князь Кий» (1982), «Черлені щити» (1985). Володимир Малик пророкував їм довгу літературну долю. Але не аби яке захоплення у читача викликають його історичні твори «Чумацький шлях»(1993), «Горить свіча»(1992) та останній роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» (1999). За романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий» В. Малик був удостоєний літературної премії Лесі Українки 1983 року. Тетралогія «Таємний посол» внесена до «50 знаменитих українських книг».

Володимир Малик був зразковим сім’янином: вірним чоловіком та люблячим батьком. Однак, оглядаючись на своє життя, він писав «Життя було нелегке. Зробив небагато, міг значно більше. Та все ж моя літературна доля щаслива і мене читають. І це – головне…»

Зоряним Чумацьким Шляхом відійшов у вічність Володимир Кирилович 31 серпня 1998 року, щоб стати яскравою зорею в сузір’ї класиків української літератури.

Наш земляк – лауреат премії ім. Г.С. Сковороди, ім. Лесі Українки, премії фонду ім. Т. Г. Шевченка, імені Панаса Мирного.

А його друг і соратник Петро Панасович Сиченко сказав про свого побратима: «Усьому є свій початок і свій кінець. Відійшла за межу Вічності Велика Людина, про яку ще говоритимуть і писатимуть довгий час, читатимуть і перечитуватимуть. Його твори увійшли до класичного фонду не тільки нашої, української, а й світової літератури».

У заповіті молодому поколінню Володимир Малик писав: «Любі діти! Розпочинається Новий рік, а з ним третя чверть. І знову ви за партами здобуваєте знання. Хочу побажати вам доброго здоров’я (це головне!), щастя та добробуту вашим батькам. Вам, юним, жити у третьому тисячолітті, вам будувати Україну. Прошу вас, зробіть її як ляльку! Хай вона буде на кінець ХХІ сторіччя гарною як молода дівчина, міцна як хлопці-козаки! Щоб жили вони у мирі злагоді, щоб ви і ваші діти та онуки були в ній щасливі, щоб її поважали у світі! А для цього потрібно не багато – знання та працьовитість. Та ще культура – кожного з нас! Я все життя мріяв побачити наш український народ  культурним, заможним, щасливим. Я вже не побачу цього. А ви побачите, тільки будьте розумні та порядні. Хай вам щастить. Щиро Володимир Малик».

Любіть Україну, як матір, любіть

За землю, за ріки, за даль голубину,

за мову і пісню її солов’їну,

за долю й недолю минулих століть

любіть Україну!

Ні, не даремно прожив на світі цей уславлений літописець, посол із вічності, народжений на Новосілківській землі, щоб духовно збагачувати серця мільйонів землян.

Микола Білоцький,

вчитель історії Новосілківської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

Олександра Коцюба,

Вчитель української мови та літератури

Новосілківської ЗОШ І-ІІІ ступенів