Малик Володимир Кирилович

Століття минає, як у Новосілках Бишівського району Київської області, 21 лютого 1921 року у селянській родині Сиченка Кирила Пилиповича і Сиченко (Дженджери) Мотрони Василівни народився хлопчик, якому судилося стати відомим українським письменником – Володимиром Кириловичем Маликом.

З нагоди 100-річчя славетного земляка – поета, письменника і справжнього патріота планується ряд заходів в Новосілківській ЗОШ І-ІІІ ступенів, в селі Новосілки та за його межами.

 «Мені пощастило народитися і вирости на берегах Ірпеня, найкращої у той далекий час річки у світі. Я потім багато, дуже багато бачив річок і вдома, на Україні, і в чужих краях, але кращої не зустрічав. Тиха. Чиста, з глибокими ямами та піщаними переломами, вона все літо цвіла жовтим лататтям та білими ліліями. А які високі очерети росли понад нею, які тінисті верби! Широкий – на кілометр – луг шумів луговими квітами, сіном, верболозом, а за ним – на тому боці – темно-зеленою стіною стояв предковічний бір. А в ньому ягід, горіхів, грибів – море!» – так про Новосілківський край і рідну річку Ірпінь писав Володимир Кирилович Малик. Саме тут пройшло його босоноге дитинство. Саме звідси він вирушав, начитавшись пригодницьких книжок, у мандри до далекої Африки. В Новосілках він починав любити і творити у своїй уяві зачарований і такий гіркий у повсякденних турботах людський світ. В 12 років малий хлопець вже добре знав, що таке голод і теплий окраєць хліба, що спасає життя. Написав в ті непрості часи оповідання, яке читали в сільському клубі і люди плакали від картин, змальованих у ньому. Після виклику до голови колгоспу, батько сказав синові: «Припиняй цю писанину, я не поїду через тебе на Соловки…». З того часу в пам’яті хлопця засіла тривога за долю рідного краю і українського люду. Він тоді замислив пробудити в українцях почуття гордості за свою героїчну історію, їх незламність у боротьбі з чужинцями. А коли подивився фільм про Тараса Трясила, який демонстрували у селі колгоспникам працівники київської кіностудії, то й зовсім заглибився в історичне минуле… Одного суботнього вечора учень 6 класу Володя Сиченко читав переповненій аудиторії своє перше оповідання про Івана Гайового, командира кінного партизанського загону, який залишив Симон Петлюра в тилу ворожих військ. Про Гайового, як і про отаманів Голубенка, Богатиренка і Кірсенка, ходило на Поірпінні та Придунав’ї багато легенд. Івана любили як патріота і героя. Оповідання всім сподобалося. А наш земляк, колишній уповноважений Симона Петлюри по організації військових частин до Української народної армії Петро Тимошенко, привселюдно розцілував і благословив юного автора.

Ровесниця, шкільна товаришка Володимира Малика, Петенко Віра Юхимівна (колишня вчителька Новосілківської школи), згадувала: «Володимир був старший за нас на 2 роки і в навчанні йшов на 2 класи вперед та ще й навчався на «дуже добре» (так у той час оцінювали відмінників навчання), тому ми поважали й прислухались до нього. Худорлявий, височенький, задумливий, з добрими світлими очима – таким запам’ятався. Пас корову тільки з книжкою. І книги: «Робінзон Крузо», «Шхуна Колумб», «Таємничий острів», «Втрачений світ» – будили в ньому та друзях бажання відчути себе героями, подорожувати у незвідане. У той час великим дивом було побачити паровоз, трактор, літак, машину, німе кіно… Першою була подорож на Васильків, щоб побачити паровоз (це більше 15 км в один бік). Туди йшли ватагою, грались, веселились. Дійшли. Паровоз і потяг побачили, та додому ледь дістались, бо стомились і дуже хотілось їсти. Та ще й дома «мандрівникам» дісталось. Вдруге зібрались побачити «Зміїні вогні», але під селом Грузьке перехопили дорослі. І, нарешті, вирішили підготуватись «ґрунтовно» до третьої подорожі. Володя Сиченко розробив «маршрут». Човном по Ірпені (човен «прихватизували» в сусіда Івана Козла) потрапити до Дніпра, з Дніпра в Чорне море, а потім у Середземне. І таким чином через річку Ніл досягти екватора Африки. Отож, мали з собою пшоно, сало, хліб, сіль, сірники. Але вже під «Лисовкою», урочищем над Ірпенем за 2-3 кілометри від села, «мандрівників» перехопили односельчани. Кожний «мандрівник» одержав у нагороду, хто пасок нижче спини, хто відстояв голими коліньми на гречці, хто пробував лозину по м’якому місцю…

Навколо Володі Сиченка, Володі Романченка, Павлика Тимошенка – відмінників-однокласників – об’єднувалися інші ровесники, і під керівництвом Сухаревського В.М., учителя фізики та малювання, виготовляли стенди з малюнками тварин, будівель, квітів, літаків. Виготовляли також макети вулиць села з хатками та електричними стовпами, на яких якимось чином спалахували вогники. Виготовили одномісний фанерний автомобіль, що рухався, мав педалі та кермо. Навіть каталися на ньому з «Кравцьової» гірки, що поряд зі школою.

Був тоді у селі струнний оркестр і співочий гурток. Першим запівалом був Володя Сиченко (Малик). «Де Володя, там і пісня, – жартували раніше, – бо виспівав собі дружину Галю, полюбивши пісню «Постій, дівко, постій, Галю». Ці спогади Віри Юхимівни проливають світло на те, звідки у майбутнього письменника зародилась така палка любов до рідного краю, до України…  

Як писав сам Володимир Кирилович: «З 1928 по 1935 рік я навчався у Новосілківській семирічній школі, в 1938 році закінчив Ясногородську середню школу, а 1950 – Київський університет ім. Тараса Шевченка».

Особливе місце в житті письменника займає період перед війною, адже він у цей час написав багато віршів, датованих 1938-1941 роками, які ввійшли пізніше до збірки поезій «Червоні маки».  Серед них – «Сльоза», «Вечір над річкою…», «Ясир», «Журавка», «Вечір», «Мати», «На полустанку», «Весна», написані у рідному селі Новосілки та під час навчання у Києві. Хоч Володимир Малик не вважав себе поетом, але його друзі, яким полюбилася його творчість, надихнули юного автора до написання нових поезій. Перші вірші Володимира Малика були надруковані в журналі «Молодий більшовик» (нині «Дніпро»), що його редагував Андрій Малишко.  І хоч всі вірші не були надруковані до війни, але поетичні твори він писав і в далекій Німеччині, куди закинула його доля.

1941 року Володимир Малик навчався на третьому курсі філологічного факультету Київського університету, склавши 23 червня літню сесію. А вже 30 у складі студентського батальйону вирушив копати протитанкові рови в Білогородці. 5 липня Володимир Кирилович у групі десяти студентів був відібраний військовим комісаріатом для виконання спецзавдання. Хлопців привезли до напівзруйнованого ДЗОТУ в Тарасівці та наказали за три дні навести там порядок. 8 липня Володимира Малика в Тарасівці знайшов батько і забрав додому в Новосілки. Проте вже 10 липня Володимир Кирилович знову пішов на Київ. У серпні 1941 року на потягу поїхав до Харкова. Копаючи окопи в районі міста Люботина, потрапив під бомбардування й отримав поранення у праву ногу та ліве плече. Вперше смерть пройшла поруч з письменником. У найближчому селі акушерка зробила перев’язку. Коли зміг ходити, повернувся до Харкова. У Харкові Володимир Малик перебував до початку листопада, а потім з товаришами вирішив йти пішки на Київ. У с. Новаки за 5 км від Лубен його нагодувала невідома жінка. Добравшись до Києва, Володимир ночував у ямі поблизу Дніпра при 20 градусному морозі. Вдруге смерть була поруч з Володимиром Маликом. Під’їхав на автомобілі до с. Мила. До рідних Новосілок залишалося 20 кілометрів. Коли сонце сідало, Володимир Малик прийшов на рідне подвір’я. Повернення додому відібрало у нього всі сили. Кілька днів він не міг піднятися з ліжка. Виходити на вулицю Володимир почав лише через кілька місяців.

У лютому 1942 року в Новосілках розпочалася мобілізація на роботи до Німеччини. Жертвуючи собою, послухавши матір, Володимир Малик їде замість молодшого брата Михайла до ворожої країни. Кінцевою зупинкою було місто Ерфрут. Володимир разом з іншими полоненими перебував у трудових таборах міст Гота, Заалека. Останнє місто роботи було якраз місто Заалек, де він працював пекарем. А 12 квітня 1945 року місто було визволене американськими військами. Наприкінці травня 1945 року Володимир Малик був перевезений з американської зони у радянську,  у місто  Мейсен. Після перебування у фільтраційних таборах  Володимиру Малику був виписаний бланк, з яким він міг повернутися додому. 9 жовтня Володимир Кирилович знову зайшов до батьківського подвір’я. Так для нього закінчилася Друга світова війна.

В.К. Малик писав: «Народ, який не знає своєї історії, не може називатися народом. Це просто населення. Та, власне, до недавнього часу нас так і називали: населення України, зверталися до населення України. Термін «український народ» намагалися обійти, вживати якомога рідше. Правдива історія була під сімома замками. Нині постало питання про те, щоб відродити національну свідомість нашого народу. Найкоротший шлях до цього – розповісти правду про нього, його минуле, ознайомити його з документами, писемними та іншими історичними джерелами». Ці слова є своєрідним заповітом для кожного вчителя історії та й не лише вчителів, а всіх, хто не байдужий до майбутнього своїх дітей. Щасливе майбутнє можливе лише у своїй хаті,своїй сім’ї, своїй державі. Володимир Кирилович з усіх своїх творів особливо цінував казки-легенди для молодших читачів: «Журавлі-журавлики» (1957), «Чарівний перстень»  (1959), «Месник із лісу»(1962), «Воєвода Дмитро», «Микита Кожум’яка», «Червона троянда» (1963). Творчим успіхом письменника, як він сам визнавав, є тетралогія «Таємний посол»: «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана»(1969), «Чорний вершник»(1976), «Шовковий шнурок» (1977). Добрим доробком були історичні романи «Князь Кий» (1982), «Черлені щити» (1985). Володимир Малик пророкував їм довгу літературну долю. Але не аби яке захоплення у читача викликають його історичні твори «Чумацький шлях»(1993), «Горить свіча»(1992) та останній роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» (1999). За романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий» В. Малик був удостоєний літературної премії Лесі Українки 1983 року. Тетралогія «Таємний посол» внесена до «50 знаменитих українських книг».

Володимир Малик був зразковим сім’янином: вірним чоловіком та люблячим батьком. Однак, оглядаючись на своє життя, він писав «Життя було нелегке. Зробив небагато, міг значно більше. Та все ж моя літературна доля щаслива і мене читають. І це – головне…»

Зоряним Чумацьким Шляхом відійшов у вічність Володимир Кирилович 31 серпня 1998 року, щоб стати яскравою зорею в сузір’ї класиків української літератури.

Наш земляк – лауреат премії ім. Г.С. Сковороди, ім. Лесі Українки, премії фонду ім. Т. Г. Шевченка, імені Панаса Мирного.

А його друг і соратник Петро Панасович Сиченко сказав про свого побратима: «Усьому є свій початок і свій кінець. Відійшла за межу Вічності Велика Людина, про яку ще говоритимуть і писатимуть довгий час, читатимуть і перечитуватимуть. Його твори увійшли до класичного фонду не тільки нашої, української, а й світової літератури».

У заповіті молодому поколінню Володимир Малик писав: «Любі діти! Розпочинається Новий рік, а з ним третя чверть. І знову ви за партами здобуваєте знання. Хочу побажати вам доброго здоров’я (це головне!), щастя та добробуту вашим батькам. Вам, юним, жити у третьому тисячолітті, вам будувати Україну. Прошу вас, зробіть її як ляльку! Хай вона буде на кінець ХХІ сторіччя гарною як молода дівчина, міцна як хлопці-козаки! Щоб жили вони у мирі злагоді, щоб ви і ваші діти та онуки були в ній щасливі, щоб її поважали у світі! А для цього потрібно не багато – знання та працьовитість. Та ще культура – кожного з нас! Я все життя мріяв побачити наш український народ  культурним, заможним, щасливим. Я вже не побачу цього. А ви побачите, тільки будьте розумні та порядні. Хай вам щастить. Щиро Володимир Малик».

Любіть Україну, як матір, любіть

За землю, за ріки, за даль голубину,

за мову і пісню її солов’їну,

за долю й недолю минулих століть

любіть Україну!

Ні, не даремно прожив на світі цей уславлений літописець, посол із вічності, народжений на Новосілківській землі, щоб духовно збагачувати серця мільйонів землян.

Микола Білоцький,

вчитель історії Новосілківської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

Олександра Коцюба,

Вчитель української мови та літератури

Новосілківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

 Петенко Віра Юхимівна 

Віра Юхимівна в минулому – вчитель російської мови та літератури, тому вона бажаний, дорогий і частий гість Новосілківської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Без неї не обходяться жодні врочистості, свята, в неї є чим поділитися з учнями та колегами. Вона разом із сином Володимиром Петровичем неодноразово влаштовували благодійну допомогу, даруючи школі комплекти книжок, комп’ютери, спортивне приладдя.  Прочитати статтю

Співець рідного краю

Петро Панасович Сиченко

     Здається, ще  недавно Петро Панасович Сиченко приїздив у рідні Новосілки, які він так любив…Розповідав про глибокий і широкий Ірпінь, де водилися соми і різне птаство і  на якому пройшло його босоноге дитинство. Кожний його приїзд у Новосілки – це була незвичайна подія, діти навперейми читали його поезії, які запали в дитячу душу назавжди:

Не розлюби, не кидай рідних піль,

Села свого не залишай ніколи.

Тут вперше скоштував ти хліб і сіль,

Тут миле все: Ірпінь і виднокола…

(З поезії П. Сиченка)

          Петро Панасович сам читав нам свої поезії, і на його очі наверталась непрохана сльоза, серце щеміло від болю за нелегким минулим рідного краю, за долею людей, які передчасно пішли від нас, не доспівавши, не договоривши, полягли на полі брані, захищаючи своїх матерів, дітей від заздрісного ворога, що не раз приходив поневолити люд український…

Які цікаві люди віджили,                                                                                                        Які уми, які таланти й долі!                                                                                       Усе те залишилося на полі                                                                                             В краплинах поту й сумі ковили.     (З поезії П. Сиченка )

          Як сказати про цю людину сьогодні, коли ми вшановуємо 95 років з дня народження Петра Панасовича Сиченка – людини з великим серцем, співця рідного краю, народного українського поета і письменника. Його поезія - невичерпне джерело почуттів:  поваги до простої людини, відданості Батьківщині, збереженні природи рідного краю. Твори письменника правдиво розповідаючи про минувшину Приірпіння, про Героїв, які захищали Україну у різні історичні часи, актуальні сьогодні як ніколи, адже вони закликають молодь боронити рідну землю сьогодні від російської агресії… Патріот рідного краю, Петро Сиченко, завжди був на передовій, де йшла боротьба не на життя, а на смерть…  

          Петро Сиченко народився 20 листопада 1922 року в селі Новосілки Макарівського району Київської області в селянській родині. Петро Панасович згадував: «У дитинстві я дуже любив читати, і товариші в мене були такі самі запеклі любителі книги. Особливо мені подобалися описи далеких країн і морів. Захоплювали героїчні подвиги, подорожі в невідомі країни. Жили ми бідно, босоного, але багато читали, мріяли, вчилися любити батьків, природу, Батьківщину…»  Довгожитель села В.Ю. Петенко, якій виповнилося вже 92 роки, згадує про свого ровесника-однокласника: «Петрик був єдиною дитиною в сім’ї мельника Панаса Йосиповича та Єфросинії Петрівни. Міцний, коренастий, дружелюбний, веселий хлопчина. За веселі витівки частенько одержував від батьків «березову кашу». Любив гратися у різні на той час ігри «гилки», «дучки», «квач». Купався в Ірпені, відпочивав з друзями на піщаному березі, ловив вудочкою рибу, пас корову. Батьки його не балували, привчали до різної сільської роботи. Літні канікули проходили в посильній праці відповідно до віку. Підгортали плугом картоплю в колгоспі, стогували сіно, льон, косили ярину, працювали біля молотарки.

        Дуже любив Петро читати книжки, особливо пригодницькі. Під їх враженням за козирком кашкета часто стриміло гусине чи лелече пірۥя, в руках соняшниковий  «меч». В хлопۥячих іграх вигукував: «Я пірат!». Отож прижилось за ним прізвисько – «Петро-пірат». В молодшому шкільному віці захоплювався малюванням пейзажів своєї місцевості. Це заплави Ірпеня, лісові галявини, розлогі верби над Ірпенем, латаття на синяві води та інші краєвиди. Його малюнки займали чільне місце на стендах у школі.

          У ранньому віці діти хочуть бути схожими на своїх батьків, особливо в роботі. Отож одного разу з ватагою однолітків Петрик запустив водяний млин, щоб отримати муку на «щипані» галушки. Звичайно, замість галушок отримав доброї «березової каші» та ще й вербівкою. В старших класах захоплювався уроками літератури та воєнізації (були такі уроки), мав значок «Ворошиловський стрілок».

У рідному селі Петро Сиченко закінчив семирічку.

Я так люблю своє село,                                                                                                          Що навіть вимовить не смію.                                                                                                   Коли воно в цвіту було                                                                                                            І в заметелицю-завію.                                                                                                     Я так шаную земляків,                                                                                                                  Я так любив… Люблю й сьогодні                                                                                      Безмежну мужність вояків,                                                                                                   Їх труд і думи благородні. (З поезії Петра Сиченка)

  Середню освіту здобув у Ясногородській школі. Мріяв про навчання в університеті, проте все безжально перекреслила війна. Писати вірші Петро Сиченко  почав ще з раннього дитинства під впливом народних пісень, які так гарно виконували його земляки. А потім був «Кобзар» Тараса Шевченка.

   У школі Петрові пощастило на вчителів. У Новосілках мову і літературу читала високо інтелігентна жінка, донька колишнього офіцера Настя Юріївна Словінська. У Ясногородці математику викладав Никифор Захарович Малько, який закінчив до революції фізико-математичний та юридичний факультети Київського університету Святого Володимира. А мову і літературу читав Костянтин Андрійович Голобудський, старша донька якого працювала з Максимом Тадейовичем Рильським. Петро Сиченко через своїх вчителів перейнявся до Максима Рильського надзвичайно великою любовۥю. Цю любов і повагу зберіг на все життя. Уже в 10 класі юнак написав цілу низку віршів та байок, але надрукувати їх тоді не вдалося, почалася війна…

              Петро Сиченко згадував: «Війна розпочалася для мене, як і для сотень тисяч моїх однолітків, у пору розквіту юності. Я закінчив десятий клас, переді мною слалася дорога в майбутнє, навчання в університеті, дорога в незнане, жадане й омріяне прекрасне. 21 червня 1941 року спеціальна комісія при райвійськкоматі відібрала нас, кілька десятків юнаків із трьох середніх шкіл району, для навчання в льотному військовому училищі. Тоді ж, у суботу, в Ясногородській середній школі відбувся випускний вечір. А другого дня, у неділю, прийшла тривожна звістка: фашистські літаки бомбардували Київ».

              Після випускного вечора Петро Сиченко разом з однокласниками пройшов військову комісію в Бишеві. Хлопців направили на обласну комісію, звідки Петра Сиченка командирували в розпорядження Київського ополчення для оборони столиці. До 18 вересня 1941 року брав участь у боях проти ворога на ділянці фронту Віта Поштова – Голосіївський ліс. В одному з боїв Петро Сиченко був контужений і отямився серед сотень інших військовополонених у концтаборі на Сирці. За кілька днів контузія пройшла, і Петро Сиченко з іншими бійцями спробував втекти. Але втеча не вдалася. Сиченка, як організатора групової втечі, відправили в Рівненську тюрму особливого режиму. Пізніше Петро Сиченко згадував « Мало хто вирвався з оточення, поминувши дріт фашистських таборів смерті. Я перейшов два. Особливо страшними були тюрма і концтабір у місті Рівне. Мури. Колючий дріт під електричним струмом, битком набиті камери. Спрага й задуха паморочать голову, а цементова долівка паралізує тіло. Щоденні допити з електрострумом, катування, розстріл. У жахливих умовах в концтаборі розгорнула роботу одна з перших підпільних організацій, що народилися у ворожому тилу. Вона й проклала мені дорогу через колючі дроти до рідного дому».

Дивився мертвими очима                                                                                                 На синь, на жовті колоски.                                                                                         Навліт прострелені виски…                                                                                                 І трьохлінійка за плечима.  ( З поезії П.Сиченка)

            За допомогою підпільників Петру Сиченку і ще кільком військовополоненим у грудні 1941 року вдалося вирватися з полону. Напередодні 1942 року добрався до рідного дому. У Новосілках створювалось підпілля. Одну з груп очолив очолив студент Семен Грицаєнко, другою, до якої входив і Петро Сиченко, керував лейтенант з Мостищ Микола Кошовий. Влітку 1942 року Петро Сиченко був заарештований вдруге і вдруге втік з ешелону, який віз людей у Німеччину на роботу. Повернувшись знову додому, П. Сиченко продовжив боротьбу з карателями у диверсійній групі. Підпілля в селі діяло із січня 1942 року до березня 1943 року, коли підпільні групи з Мостищ і Новосілок влилися в Бишівський партизанський загін. Як свідчить партизанський квиток №23 64 П.П. Сиченка, він перебував у загоні з 5 березня до 19 листопада 1943 року. Командиром загону був підполковник Бобир, комісаром – майор Нестеренко. П. Сиченко був призначений командиром диверсійної групи. Поява партизанів під самими стінами столиці не на жарт схвилювала ворога. Почало діяти гестапо…

Молодий, кароокий, стрункий, беззубий…                                                             Небеса понад ним – голубий казан…                                                                 Перетрощені пальці… Вибиті зуби… Партизан. 

(З поезії П. Сиченка «Партизан»

             У травні 1943 року ворожій агентурі вдалося вбити командира Бобира і комісара Нестеренка. Загін очолив капітан О. Осипенко, житель села Мостище. У жовтні 1943 року  Петро Сиченко був призначений  командиром 2-го Васильківського партизанського загону. У листопаді 1943 року партизани зустріли частини Червоної армії. В одному з боїв з гітлерівцями Петро Сиченко був тяжко поранений. Тривалий час лікувався у шпиталі. До військової служби після одужання був  визнаний не придатним. Деякий час працював на залізничній станції Києва. Вступив до Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького, одночасно працюючи у видавництві «Молодь» та в редакції газети «Зірка».  У 1949 році зустрів свою долю – Лідію Андріївну. Побралися. Разом поїхали на роботу в м. Нікополь Дніпропетровської області викладати українську мову та літературу в технікумі. Та рідне Полісся тягло до себе… Переїхали на Київщину. Із 16 серпня 1953 року вчителюють в Ясногородській середній школі Макарівського району. Тут пройшло їхнє життя.

Автор: Автор - Джерело, Добропорядне використання, Посилання

Петро Сиченко разом з дружиною Лідією Андріївною

            Друкуватися Петро Сиченко почав з 1957 року, опублікувавши свої поетичні твори в дитячому журналі  «Барвінок». Його творчість сповнена земної краси, чистоти і добра, наскрізь пройнята  любовۥю до України, рідного Приірпіння, його людей. Одна за одною виходять його книжки для дітей: «Найсмачніші яблука» (1963 р.), «Куд-куди» (1976 р.), «Подякуйте землі» (1974 р.), які засвідчили про своєрідний талант письменника і народного вчителя, який мав уміння узагальнити важливі життєві істини й донести їх до дитячої уяви. .  Перекладав твори болгарських, польських і хорватських письменників і за сприянням М.Г.Рильського та дружньої підтримки Олега Микитенка у 1963 та в 1965 роках опублікував переклади з болгарської в журналі «Всесвіт».

Особливо яскравим українським словом зазвучав поетичний дар Петра Сиченка у збірці віршів « Осіння завязь» (1984 р.). Наступні збірки його поезій – «Відлуння» (1990 р.) та Полинова моя печаль» (1995 р.). У співавторстві з Віталієм Кулаковським написано історичні повісті «Ой, гук, мати, гук» (1972 р.) та «Ріки виходять з берегів» (1985 р.). Широко відомі читачам його романи «Фронт через серце» (1984 р.), де йдеться про героїчні події Другої світової війни. Його повість «Третій іде по сліду» присвячена діяльності українського підпілля у 1941-1943 рр.

Лебединою піснею Петра Сиченка став його роман «Вітер з Холодного Яру»… Цей роман П.П. Сиченко писав довго: з 1987 по 1993 рік. Він опрацював безліч архівних матеріалів, прочитав багато художніх творів про гайдамацький рух на Україні. Йому дуже хотілося змалювати сильних і красивих людей свого краю, які , переживши трагедію зради, залишились мужніми і чесними, готовими прийняти смерть і муки заради загальної справи – бути вільними, незалежними. Цей твір нікого не залишив байдужим, бо в ньому  йде розповідь про наш край, описуються наші села: Новосілки, Бишів, Ясногородка, Мостище, Чорногородка, автор милується заплавами Ірпеня, Унави. П.П. Сиченко своїм героям дає відомі нам прізвища: Дженжера, Дідушко, Лещенко, Деркач, Рябовол. Він немов хоче наблизити нам минуле до сучасного, хоче, щоб ми заглянули в той далекий час і були схожими на героїв його книги. Роман «Вітер з Холодного Яру» надрукований у 2005 році за сприяння сільського голови Кубай Н.М. та територіальної громади села Новосілки. Рукопис твору переданий рідними письменника на вічне зберігання до історико-краєзнавчого музею села Новосілки. В музеї знаходяться малюнки П.П. Сиченка, його автобіографія, особисті речі, листи.

Петро Панасович Сиченко все своє життя був другом і побратимом Володимира Кириловича Малика – відомого українського письменника, твори якого перекладені багатьма мовами світу. У своїх спогадах П.П. Сиченко писав «Обидва ми останнім часом тяжко хворіли. Про близький кінець говорили щиро, просто, без найменшої бравади. Про ці почуття я написав невеличку поезію «Закривається книга життя»:

Закривається книга життя.

Але в серці нема каяття.

Хоч не все, що гадалось , збулось.

Як судилось так і жилось.

Закривається книга життя

У минуле нема вороття.

Вже літа розібрали мости.

Час калині над нами рости.

Закривається книга життя

І буття перейде в небуття.

Душу – небо. Тіло – землі –

І замовкнуть пісні та жалі.

Помер П.Сиченко, лауреат премії імені Данила Туптала,  у 2004 році. Похований у с. Ясногородка Макарівського району Київської області.

 «Усьому є початок і свій кінець. Відійшла за межу Вічності Велика Людина, про яку ще говоритимуть і писатимуть довгий час. Читатимуть і перечитуватимуть, - так писав Петро П.Сиченко про свого друга і брата Володимира Малика… Але ці слова можна сказати і про самого Петра Панасовича Сиченка, адже його  творчість є надбанням усієї України і цілого світу… Вдячні земляки відкрили пам’ятник Петру Сиченку на його Батьківщині, у рідному селі Новосілки, щоб він завжди нагадував прийдешнім поколінням про Великого Світоча рідного краю, співця рідної землі, просту і звитяжну людину…

Білоцький М.М. – «учитель-методист» історії, «Відмінник освіти України», заступник директора Новосілківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, керівник історико-краєзнавчого музею села Новосілки

Іван Хомович Кучеренко 

Ім’я Героя Радянського Союзу Івана Хомовича Кучеренка, командира легендарного підводного човна С-51 в роки Великої Вітчизняної війни, командуючого Балтійським підводним флотом в післявоєнний період, широко відоме серед флотоводців. Ім’ям І.Х.Кучеренка гордиться уся громада села Новосілки Макарівського району. Схожими на легендарного земляка хочуть бути усі хлопчаки Новосілківської загальноосвітньої школи.

Погруддя Івана Хомовича гордовито виблискує на центральній площі біля школи.

В кінці 1942 – на початку 1943 року група підводних човнів під командуванням Героя Радянського Союзу капітана 1 рангу О.В.Трипольського здійснила безприкладний в історії підводного плавання перехід з Далекого Сходу на Північ через Тихий і Атлантичний океани загальною протяжністю біля 17 тис. миль. Одним з підводних човнів командував капітан 3 рангу Іван Хомович Кучеренко. Народився І.Х.Кучеренко 28 грудня 1908 року в селі Новосілки Бишівського району Київської області. На той час ніхто навіть і гадки не мав, що в Кучеренків з'явився на світ майбутній адмірал.

Ішли роки. Разом зі своїми однолітками малий Ваня пізнавав перші кроки морської науки на місцевих ставках та річці Ірпінь, яка протікала неподалік села. Батько Івана Хомовича, Хома Якимович, був селянином, власником 6 гектарів землі. Від природи – математик. Робив обрахунки у пана Петричика, навіть у «лавках» сусідніх сіл, а опісля незамінний «ревізор» колгоспу «Червона іскра» в Новосілках. Одружився на дівчині з багатодітної сім'ї села Лишня на ім'я Пріська. Мали п’ятеро дітей: Степаниду, Івана, Анастасію, Володимира і Варвару. [18, с.8]

Дітей Хома Якимович привчав господарювати на землі з малих літ. Особливо розраховував на Івана, міцного і кмітливого хлопця.

- Пошле нас батько боронувати кіньми ріллю,- пригадує Степанида Хомівна,- а Ваня просить у мене: «Степко, відпусти мене на уроки, я тобі тоді все допоможу». Відпускала. Отож і перепадало нам обом від батька.

Нарешті Хома Якимович здався, дізнавшись, що син здає екзамени краще всіх учнів класу. Та у «вищі класи», які були у Бишеві, відпускати не збирався. Сталось так, що хлопцеві деякий час довелося жити у рідного дядька по матері у Бишеві. Тут він і почав відвідувати «вищі класи» тайком від батька. А мама, Пріська Василівна, тайком від чоловіка пекла коржики, готувала сало і ховала «провізію» на горищі сараю. [18, с.10]

«Іван був старший за нас з Варкою на 13-14 років,- згадує жителька села Петенко Віра Юхимівна.- Пам’ятаю (жили ми ще на хуторі), граємось з подругою у них у дворі біля двох великих свиней, що лежать у грязюці, готуємо з грязюки «хлібчики». І бачу босі ноги з підкачаними до колін колошами, які ступають по дерев'яних східцях ганку, спускаючись вниз. Усміхаючись, гарний парубок тутже присідає навпочіпки, допомагає формувати нам з Варею «хлібчики» та будує «пічки» для їх «випічки». Звичайно, це був Іван.

В армію записався добровольцем. Маючи міцне здоров'я, був зарахований у підводники.

Пригадую, як з Варкою сьорбаєм квашу дерев'яними ложками, сидячи на  ослінчику біля печі. Біля покуття –  молодий чоловік у білій матросці тримає за ручки маленького синочка. Поряд – красива жінка (це Клавдія Миколаївна – дружина) поправляє зачіску. Обоє усміхаються малюку.

Запам'ятала,  як на похоронах батьків Іван Хомович уважно ставився до людей. За обідом відмовлявся від окремого посуду, їжу брав дерев'яною ложкою ( тоді в селі металевих на поминальних обідах не було) із загальної миски. Чоловіків і друзів пригощав дорогими «столичними» цигарками, хоч сам не палив.[18, с.17]

В рідному селі Іван закінчив чотири класи церковно-приходської школи, семирічну трудову школу. Потім став слухачем Київської кооперативної профтехшколи, після закінчення якої працював головою правління споживчої кооперації у Вишгороді. В Києві вступив у комсомол і в 1929 році по путівці обкому комсомолу поїхав служити в Севастополь матросом морської авіації. (Додаток Г) Після року служби кмітливого і працелюбного матроса направили вчитися на 3 курс підготовчого відділення морського факультету ВМУ імені Фрунзе в Ленінграді. А вже через півроку Іван стає курсантом. Після закінчення училища в листопаді 1933 року він  направлений для проходження служби на підводних човнах Морських сил Далекого Сходу (з 11.01.1935 р. – ТОФ), де  призначений штурманом ПЧ «М-13», який будувався в Миколаєві і пізніше залізницею був переправлений на Далекий Схід. Через рік І.Кучеренко – слухач класів підводників, після закінчення яких у травні 1935 року став помічником командира ПЧ «Щ-111». В червні 1936 року він вже командир ПЧ «М-17» і через 2 роки – командир «Щ-111». В листопаді 1939 року – знаючого і перспективного командира призначають начальником підводного відділу штабу ТОФу. [7, с.287]

Міжнародне становище вимагає від військових моряків бути готовими до будь-яких провокацій. У цей складний період на Далекий Схід надходять залізницею з Ленінграду секції чотирьох підводних човнів нового типу «С». У серпні 1941 року капітан-лейтенант Кучеренко призначений командиром вже спущеного на воду підводного човна «С-51», який 6 грудня 1941 року ввійшов до складу ТОФу.

Таким чином, вихований у простій селянській сім'ї, молодий, завзятий Кучеренко І.Х., здобувши військову освіту, відразу зарекомендував себе здібним командиром підводних човнів, пізніше займав посаду начальника підводного відділу  штабу ТОФу.  Війна застала І.Х.Кучеренка командиром підводного човна «С-51» на Далекому Сході. Але обставини склалися так, що випало захищати Батьківщину в далекому Заполяр'ї.